ФорумФорум  КалендарКалендар  ДопомогаДопомога  ПошукПошук  Список користувачівСписок користувачів  ГрупиГрупи  ЗареєструватисьЗареєструватись  ВхідВхід  

Частка | 
 

 "Гроза"

Попередня тема Наступна тема Донизу 
АвторПовідомлення
Lana
Адміністратор
Адміністратор
avatar

Сообщения : 175
Корейчики : 388
Камсаамніда : 28
Дата регистрации : 03.08.2014
Откуда : Україна

СтворюватиТема: "Гроза"   Вт 5 Серп 2014 - 2:50



НЕ РОЗМІЩУВАТИ НА ІНШИХ САЙТАХ БЕЗ ДОЗВОЛУ АВТОРА!!!
Поважайте працю і авторське право інших!
Дякую за розуміння!


НАЗВА: "Гроза"
АВТОР: Lana
РЕДАКТОР: Charmy
РЕЙТИНГ: G
ЖАНР: драма, воєнна тематика (Друга Світова)
СТАТУС: завершено

СТИЛЬ НАПИСАННЯ: розбито на сцени

_________________
Міно: - Я такий щасливий, - мрійливо. - У мене є група, ми дебютували, тепер якась графоманша пише про мене фанфик. Не життя, а пісня.
T.O.P: - Угу, - звів брови, покосившись на нового товариша і тепер колегу. - Подивимось, що ти заспіваєш після дебюту в першому її фанфику.

T.O.P.L.A.N.A


Востаннє редаговано Lana (Вт 5 Серп 2014 - 2:52); всього редаговано 1 раз
На початок Донизу
Переглянути профіль користувача http://clubfate.ukrainianforum.net
Lana
Адміністратор
Адміністратор
avatar

Сообщения : 175
Корейчики : 388
Камсаамніда : 28
Дата регистрации : 03.08.2014
Откуда : Україна

СтворюватиТема: Re: "Гроза"   Вт 5 Серп 2014 - 2:50

© 20 травня 2008 року. Свідоцтво про публікацію №2805200184

Ця сценарна замальовка була написана мною під впливом вражень від розповідей ветеранів ВВВ і пісень, які стали для нас воєнною класикою.
Ми повинні пам'ятати той подвиг, завдяки якому живі і можемо насолоджуватись мирним небом над головою!


СЦЕНА 1
1942 рік

Велике та широке село жило різнокольоровою плямкою неподалік густого, змішаного хвойного лісу. Ще не заплямоване німецькими слідами, воно з острахом майоріло маками на зелененькій рівнині київських земель. Біля самої окраїни села дзюркотіла невеличка річечка і швиденько занурювалась в ліс.
Цього вранішнього дня в повітрі витала якась неспокійна тиша. Сонце в небі припікало так, що аж горизонт плавився. Навіть річка присмирніла і не гнала свої води на зустріч з лісовими тінями. Такий настрій природи частенько приводить до грозового дощу та буревію. Неподалік від села, на долині, що примикала до лісу, мале хлоп’я пасло поважних гусей. Пастушок буз зодягнений в колись білу, а зараз сірувату сорочку та куці штани з пошматованими часом холошами. Тримаючи в руках більшу від себе хворостину, він длубався в носі і з відкритим ротом дивився в небо, де зловісно літав кібець.
Раптом гуси сполошились і попідіймали гордовиті голови. Вдалині, зі сторони лісу, почулося приглушене гуркотіння. Хлопець приклав долоню до лоба, примружився і поглянув у ту сторону, звідки долинали звуки. З лісу, по напудреній пилюкою дорозі, виїхав студебекер.* За ним ще один, другий, третій… Так, гуркочучи одна за одною, на дорогу виїхало з десяток машин. Пилюка сполохано виривалася з-під впевнених коліс і клубами підіймалась в гарячому повітрі. Хлопець кинув хворостину і, залопотівши чорними п’ятами, злякано побіг до села.
В цей час господиня невеличкої крайньої хати поралася біля курей. Побачивши машини і переляканого хлопця, який немов ошпарений влетів у сіни, вона на мить застигла, а потім швиденько теж побігла до хати, кинувши миску з пшеницею, що розсипалась золотистими крапельками на зелену траву.
Машини зупинилися біля села. З-під зеленого брезенту, який був натягнутий на каркас кузова, шумно висипалися солдати у радянській формі. Вони пішли до берега річки, швиденько розвели вогонь і почали щось готувати. Жінка в крайній хаті, визираючи з вікна, ще пильніше почала придивлятись до нежданих гостей. Побачивши, як до її двору впевнено зайшов високий, кремезний чоловік років 40-ка, схопила кочергу, що стояла біля печі, і принишкла, прислухаючись. Постоявши так, вона несміливо підійшла до вікна і визирнула в нього, але тут же голосно зойкнула: гість в цей час теж з’явився у вікні і теж у нього зазирнув. Чоловік відсахнувся, нахмурив брови, прокашлявся, провів руками по поясу, перевіривши, чи бува не висмикнулася де сорочка, і легенько постукав у вікно. Хлопчик затаїв подих і принишк на печі. Витримавши паузу, біля дверей почувся шелест. Двері відкрились і на порозі з’явилася господиня. Капітан посміхнувся і, приклавши руку до козирка, відрекомендувався:
- Сержант Кукушкин!
Жінка обвела поглядом чоловіка і зупинилась на запилених чоботях. А той, опустивши руку і примружившись від сонця, продовжив:
- Хозяюшка, водички набрать можно?
- То наберіть, якщо треба, - відповіла жінка і, не поспішаючи пройшовшись повз нього, повагом пішла в напрямку загорожі з курми, ніби нічого і не трапилось.
Сержант, посміхнувшись, хитнув головою і підійшов до криниці. Взявши відро, він позирав на господиню і опускав його в горловину водяної скарбнички. Відерце поторохтіло до низу і незабаром похлинулося холодною водою. Коли ланцюг натягнувся, сержант почав повільно підіймати відро вгору. Все ж вирішивши завести розмову, запитав:
- А где муж?
Жінка повернулась до нього, схиливши набік голову, і різонула карими очима.
- А де ж йому бути? На фронті.
- Скучаете, небось?
- А то ж як? Звісно.
З цими словами взяла миску і пішла до хати, із-зі дверей якої виглядав босоногий хлопець.
Зі сторони річки, що текла поряд біля хати, почулося голосне гоготіння: це вже солдати, які з цікавістю спостерігали за сержантом, потішалися з його спроби позалицятись до жінки. Кукушкін посварився в їх сторону кулаком і, взявши відро, пішов з двору.

СЦЕНА 2

Після обіду, відпочивши, солдати збиралися в дорогу. Колоски ще не визрілої пшениці неспокійно похитувалися від вітру, що несподівано налетів зі сходу. Капітан п'ятдесяти років суворо дивися на схід, звідки сунула чорна хмара. Потім перевів погляд трохи правіше, почувши дівочий сміх. Один з його солдат щось хитренько казав дівчині, що стояла біля тину і сором’язливо зривала червоні стиглі вишні.
- Та шо ви мені ото таке кажете? – зніяковіло прощебетала вона.
- Да я говорю, что как выгоню немца, приеду за тобой и увезу в Одессу. Да за такими глазками я от куд хоч вернусь.
- Та таке скажете… - дівчина заховалась за стовбур дерева.
Капітан від побаченого ще більше нахмурив брови і похилив голову. До нього підійшов сержант Кукушкін.
- Капитан, состав готов продолжить дорогу! - повідомив голосно.
- Вольно, Кукушкин, - похмуро відповів капітан. – Командуй двигаться в путь.
- Слушаюсь!
Кукушкін повернувся і закричав: «Вперед!».
Солдат, що залицявся, озирнувся. Дівчина затаїла погляд і на її молодому обличчі з'явився сум.
- Мне пора, - сказав солдат, не бажаючи розставатись. – Но я вернусь и заберу у мамки с папкой! Ой заберу!
Він підморгнув і намірився бігти до машини.
- Зачекай! – вигукнула дівчина і підбігла до тину.
Солдат озирнувся. Дівчина простягнула в засмаглих руках три соковитих яблука білого наливу. Солдат посміхнувся, взяв дорогий йому подарунок і зненацька поцілував у рум’яненьку щічку. Дівчина ще більше зашарілась і нахилила голову, прикривши щоку, ніби намагалась приховати від вітру, щоб той не відібрав.
Сержант Кукушкін, побачивши це, закричав на все горло:
- Чижиков, в машину!
- Да йду, шо не видно!
Чижиков заліз в кузов останньої машини і сів скраю. Серед солдат пробіг смішок. Чижиков подивився на хлопців, зімітував, ніби плюнув на свої пальці, і повагом провів ними по волоссю. Солдати гучно зареготали. Лише один серед них, що сидів напроти Чижикова, з тривогою дивився на темне небо. Чижиков це помітив.
- Чего, Петя, такой грутсний? - не вгамовувався одесит.
Той не відповів.
- Ревнуешь? Га-га-га!
- Ну й дурний же ти, - сказав солдат, що сидів поряд з Чижиковим.
І знову сміх, що долинув до слуху сивого капітана і ще більш навіяв йому смуток.
Кукушкін в цей час заскочив у кабіну машини, і рота рушила на захід, ніби тікаючи від чорної грозової хмари, що впевнено їх наздоганяла.
В останній машині все так же весело бринів сміх. Чижиков сів на підлозі і, спершись об лавку, співав про те, що бачив по дорозі, кладучи імпровізовані рядки на музику пісні «Синий платочек»:

Еду я в край далекий,
Еду в степи я родной.
Вижу, как серая туча
Сунет на встречу со мной…


Солдати підкидали йому жарти типу: «Ти раптово не закохався в ту, що тобі яблучок нарвала?». Той ніби не чув і, посміхаючись, продовжував:

…А рядом сидит друг мой Васька,
Тихо сопит у плеча.
Васька, ох, Вася, Василий,
Как же любовь далека…

Раптом його перебив солдат, що сидів засмучений навпроти і, все так же дивлячись на чорну хмару, сказав:
- А вдалині стоїть босоніж мати та й ридає, сина виглядає…
Всіх наче громом вдарило. Притихли, похнюпились, замислились. Напевне кожен згадав свою домівку.
Машини під'їжджали до темного лісу. Небо прорізала блискавка. Гримнув грім.

СЦЕНА 3

Машини виїхали з лісу на невеличке поле, яке знову закінчувалося лісом. Небо повністю затягнуло темним покривалом, яке поодиноко розривала блискавка. Чижиков, смакуючи з причмоком соковитим яблуком, визирав із-за брезентового навісу і дивився вгору. Хитнувши головою, сказав:
- Э, товарищи, зальет нас ко всем радостям жизни!
- Не втонеш! – весело підмітив Вася, що сидів поряд Чижикова.
Той з-під лоба глянув на нього і голосно відкусив від яблука.
- Ну и умный же ты, - так же весело відповів він.
Раптом щось загуло і почувся вибух. Машина різко зупинилася і Чижиков вдарився лобом об борт. Вилаявшись, засунув пів’яблука в кишеню і, міцно тримаючи гвинтівку, сплигнув на землю.
Визирнувши із-за машини, блідий знову сховався за неї і завмер.
- Що там? – запитали товариші.
Не відповівши, Чижиков вдихнув повітря і знову ринувся вперед.
Солдатам відкрилася страшна картина. На них з лісу сунула тьма-тьмуща танків ворога. Вася широко відкритими очима поглянув на першу машину їх роти, яка була розбита вщент і оповита вогнем. Капітан зірваним голосом віддавав наказ повертатись до лісу. Навкруги гриміло, димілось, розривалось, горіло. Солдати, вигинаючись від болю, падали скошені кулею чи снарядом. Крики, стогін, кров… Не можна було розібрати, чи то на небі гримить, чи то на землі вбивають… Почав накрапати дощ. Солдати відступали до лісу, лише на мить зупиняючись і відстрілюючись від ворога.
Один солдат вийняв гранату і кинув назад. Вибух. Ще одну, але не встиг кинути, як впав мертвим. Другий, шкутильгаючи, повернувся, щоб дати чергу з автомату, але спіткнувся і впав. Танк поїхав прямо на нього. Юнак з жахом в очах почав відштовхуватись і повзти в сторону лісу, в цей час стріляючи у ворога і з відчаєм згадуючи домівку, рідних і життя, яке з ними провів. Все то в одну мить. І бажання вижити, жити і повернутись спалювало серце острахом перед кривавою силою, що ненаситно жерла його побратимів. А танк наближався. У відчаї солдат почав кричати. В останню хвилину він перекотився в сторону і танк проїхав повз нього. Тоді хлопець вихопив гранату і кинув у вражу машину. Прогримів вибух, від якого танк задимівся. Солдат почав цілитись у німців, що вилазили з кабіни. Розстрілявши їх, побіг до лісу.
Сили були нерівні. Ворог застав їх зненацька і вся рота була приречена на смерть. Добра її половина вже була вбита.
Чижиков, весь в грязюці, кричав, як несамовитий, закликаючи не панікувати. Раптом побачив капітана, який впав на коліна, поранений кулею. Його погляд затьмарився. По обличчю теплими капельками стікав дощ за сорочку. Капітан поглянув на небо, яке прорізала блискавка. Застогнав і впав на землю. Чижиков завагався куди бігти - вперед чи до капітана. Але вибір зробив швидко і все ж повернувся. Підібравши біля вбитого солдата автомат, дав чергу по вражій чумі. Підбіг до пораненого, взяв під руку і потягнув до лісу. Капітан застогнав:
- Отставить…
- Звиняйте, не могу, - прохрипів солдат, відстрілюючись.
Раптово поряд розірвався снаряд і Чижикова відкинуло в сторону. Капітан виплюнув землю і, піднявшись, побачив бездиханне тіло юнака. Захлинаючись і плюючи кров’ю, він взяв автомат і з криком почав стріляти в озвіріле нашестя. Ще одна куля прорізала його тіло і випустила душу в небо.
А танки все сунули, сунули і сунули… Із-за них вперед вийшла німецька піхота, підступаючи до лісу.

СЦЕНА 4

Тихе поле. Співають птахи, коники. Роса після дощу виблискує на сонці. Мирно лежать вбиті солдати. Літають біля них метелики, колоситься стоптана, пофарбована кров'ю пшениця. Біля маку бубонить джміль. Тихо-тихо. Ніби нічого і не сталось.
Біля свого капітану мирно лежить солдат. Колись веселий і балакучий, а зараз такий мовчазний... Волоссям грається вітерець. Блакитні очі Чижикова дивляться в небо, де літають вільні птахи. Поряд в траві половинка яблука, яке викотилось з його кишені. Те саме, яке дала йому дівчина в селі, в напрямку якого попрямували німці… Звідки зараз виднівся чорний дим після пожежі…



-----------------------------------------
*Студебекер - трьохосний грузовий автомобіль фірми Studebaker Corporation, який випускали з 1941 по 1945 роки. Був самим масовим транспортним засобом, який поставляли Радянському Союзу.

_________________
Міно: - Я такий щасливий, - мрійливо. - У мене є група, ми дебютували, тепер якась графоманша пише про мене фанфик. Не життя, а пісня.
T.O.P: - Угу, - звів брови, покосившись на нового товариша і тепер колегу. - Подивимось, що ти заспіваєш після дебюту в першому її фанфику.

T.O.P.L.A.N.A
На початок Донизу
Переглянути профіль користувача http://clubfate.ukrainianforum.net
 

"Гроза"

Попередня тема Наступна тема На початок 
Сторінка 1 з 1

Права доступу до цього форумуВи не можете відповідати на теми у цьому форумі
Реліз-група ClubFATE :: ШУКАЄМО ТАЛАНТИ! СТОРІНКИ, ЩО НАДИХАЮТЬ! :: Авторські твори (неазіатського спрямування)-